Чому поляки вийшли на акції на підтримку українців

У Польщі відбулися акції під гаслом «Не будь байдужим», які організував «Комітет захисту демократії». Протести пройшли у 22 містах країни на тлі різкого зростання випадків вербальної та фізичної агресії проти українців. Раніше схожу петицію до уряду підписали 11 тисяч осіб.

Демонстрації стартували після 17:00 і охопили майже всю країну. Учасники вийшли з плакатами на підтримку солідарності та захисту прав людини незалежно від походження. На одному з транспарантів було написано: «Не дозволяйте собі втягуватися в сценарій, який пишуть вороги вільного світу. Не дозволяйте собі розділитися! Давайте разом за солідарність, за мир! За майбутнє».

Цим виступам передувала п’ятнична маніфестація під гаслом «Моя Польща не б’є, не ображає і не підбурює». Тоді організатори передали до канцелярії прем’єр-міністра та МВС петицію з вимогою жорстко припиняти будь-які прояви ксенофобії та насильства. У МВС Польщі також різко відреагували на скандальні заяви окремих ультраправих політиків, зокрема щодо депортацій, назвавши такі висловлювання небезпечним популізмом.

Ситуацію для редакції прокоментував Борис Тинка — польський письменник, гід, автор книг про Одесу та волонтер, який допомагає Україні з перших днів повномасштабної війни.

За словами Бориса Тинки, у лютому 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Польща відкрила свої двері для людей, які рятувалися від війни. Залізничні вокзали стали пунктами допомоги, польські родини приймали українців у своїх домівках, збирали продукти, ліки й одяг, а також організовували транспорт. Мільйони українців знайшли в Польщі прихисток, і тоді часто говорили, що поляки та українці стали однією спільнотою перед російською агресією. Тепер, зазначає він, дедалі частіше постає питання, скільки залишилося від тієї солідарності.

9 серпня 2026 року мешканці 22 польських міст вийшли на вулиці під гаслом «Не будь байдужим». Це був протест проти хвилі хейту, ксенофобії, націоналізму та насильства, спрямованих проти українців та інших меншин. Маніфестації пройшли, зокрема, у Варшаві, Кракові, Гданську, Познані, Вроцлаві, Катовіце, Жешуві, Любліні, Лодзі, Щецині, Білостоці та Кельцях. Загальнопольську акцію організував Комітет захисту демократії. Її ініціатори наголошували, що захист демократії неможливий без захисту прав людини, протидії дискримінації та звичайної людської порядності. Вони підкреслювали, що не можна допустити, аби людину атакували лише через те, що вона говорить українською або польською з українським акцентом.

Борис Тинка наголосив, що проблема вже давно не зводиться лише до агресивних коментарів у соцмережах. За останні тижні в різних частинах Польщі сталися жорстокі інциденти: у Вроцлаві побили українську пару, у Глівіце стався напад із використанням бейсбольної бити, а в Бельсько-Бялій образили українських дітей, які їхали в автобусі. Саме ці події стали безпосереднім поштовхом до протестів. Коли агресія виходить за межі екрана і переходить на вулицю, це вже справжня проблема.

Він навів просту ситуацію: мати з донькою їдуть автобусом і розмовляють українською, бо це мова, яку дитина знає найкраще. Якщо хтось починає ображати її лише за цю мову, наслідки не обмежуються самою сценою в транспорті. Дитина починає думати, чи можна їй взагалі говорити рідною мовою в автобусі, мати просить говорити тихіше, інші люди перестають розмовляти українською в магазині або починають соромитися власного акценту. Саме так насильство досягає своєї мети навіть без фізичного удару.

Під час підготовки до акцій виникла ідея роздавати наліпки з написом «Тут можна говорити українською». Організатори відмовилися від цього, і, як вважає Борис Тинка, правильно. Йдеться не про створення окремих місць, де українцям нібито дозволено говорити своєю мовою, і не про поділ простору на безпечні зони. Сенс у протилежному — у спільноті. Гасло «Не будь байдужим» має означати, що українець може розраховувати на допомогу, почуватися в безпеці та знати, що має підтримку. Українською, за його словами, можна говорити всюди й завжди, і це не привілей, а нормальність.

Борис Тинка підкреслив, що українці в Польщі вже не є «гостями», які приїхали ненадовго. Вони стали частиною польського суспільства: працюють у польських компаніях, ведуть бізнес, сплачують податки, виховують дітей у польських школах, орендують житло, роблять покупки й користуються громадським транспортом. Це сусіди, і тому ставлення до українців насправді показує, яким суспільством хочуть бути самі поляки.

Він визнав, що українці, які нині живуть у Польщі, мають право на розчарування. Вони пам’ятають 2022 рік, людей на кордоні, польські родини, які приймали їх без зайвих запитань, автомобілі з допомогою для України та слова: «Ви у себе вдома». Натомість сьогодні частина з них чує інші слова: «Скільки ми ще будемо вам допомагати?», «Чому ви отримуєте соціальні виплати?», «Повертайтеся в Україну». Іноді лунають і прямі образи. Він підкреслив, що ця проблема реальна і серйозна.

Водночас Борис Тинка закликав українців не судити про Польщу лише за найагресивнішими коментарями в інтернеті чи за найрадикальнішими політиками. На його думку, існує й інша Польща — та, яка не погоджується з ненавистю. Це люди, які 9 серпня вийшли на вулиці 22 міст, клеять наліпки «Не будь байдужим» на автомобілях і дверях магазинів, реагують, коли хтось ображає українську родину, захищають українських дітей, зупиняють агресора або оцінюють людину не за походженням, а за тим, як вона виконує свою роботу. Це також мільйони звичайних людей, які не пишуть політичних коментарів і не ходять на демонстрації, але все одно вважають, що людина є людиною.

Він також наголосив, що поляки й українці можуть мати різні погляди, сперечатися про історію, дискутувати про Волинь, по-різному оцінювати політиків, обговорювати економіку, соціальні виплати чи майбутнє України. Але є межа, яку переходити не можна. Критика не є ненавистю, а відмінність у поглядах не може бути приводом для насильства. Українську дитину не можна сприймати як ворога лише через мову її батьків.

Окремо Борис Тинка звернув увагу на символічність гасла «Не будь байдужим». За його словами, Маріан Турський, в’язень Аушвіцу, говорив про одинадцяту заповідь — не бути байдужим. Для Польщі це послання має особливе значення, адже поляки знають, що таке окупація, війна і переслідування людей за національністю, мовою чи походженням. Саме тому не можна дозволяти, щоб презирство ставало нормою. Насильство, зазначив він, рідко починається одразу з насильства: спочатку з’являється слово, потім жарт, далі зневажливе визначення, після цього — переконання, що «вони гірші», а згодом хтось вирішує, що вже можна ображати українську дитину. Саме в цей момент треба сказати: досить.

Борис Тинка наголосив, що не хоче Польщі, у якій українська мати сумнівається, чи може говорити з дитиною рідною мовою, де дитина вчиться соромитися свого акценту, а політичне розчарування перетворюється на вуличну агресію. Так само він не хоче Польщі, яка вдає, ніби не помічає цієї проблеми. Натомість він хоче бачити країну, де поляк і українець можуть сидіти поруч в автобусі, розмовляти своїми мовами, мати різні погляди і водночас ставитися одне до одного з повагою. На його думку, це абсолютний мінімум.

Наприкінці він закликав не відвертатися, не мовчати і не вдавати, що це не стосується суспільства, коли поруч когось ображають, принижують або б’ють лише за те, що він українець. За його словами, питання вже не лише в тому, як поляки ставляться до українців, а й у тому, якими людьми вони хочуть бути як суспільство. Саме від відповіді на це залежить, якою Польщу побачать у майбутньому діти і якою залишиться в пам’яті українців країна, що у 2022 році відкрила перед ними свої двері.